Весілля – це насамперед, коли весело. Традиційне весілля не передбачає тамаду, конкурси, крадіжок взуття і наречених та збирання грошей у повзунки, кидання підв’язки. Це сімейне свято, націлене на згуртування родини – символічну передачу любові і затишку із свічкою берегинями родинного вогнища - мамами, допомога у звиванні гільця – нового деревця молодих, де за квітами мають з'явитися нові гілочки – синочки та донечки, а завдання Роду – допомагати і підтримувати надалі хоч словом, хоч ділом нову родину, повага до старшого брата у праві заведення за святковий стіл та символічної передачі сестри, до батьків у «Чоботах» та «Покриванні» - зав’язуванні хустки замість вінка, та всієї родини – у поділі короваю «на всіх». Ну і звісно – побажання здоров’я, добробуту і очищення шляху й думок через посипання зерном, годування солодким медом, виливання води, проходження через рушникові ворота. А якщо молоді мають наснагу - то до зустрічі з молодою весільний поїзд можуть перепинити на умовних воротях дівчата і забажати викуп та показати завзяття в піснях і танцях. У відповідь, хлопці можуть затанцювати аркана чи каперуша. Дружки – виводити «несправжню молоду», а то й перевдягнутого хлопця для «перевірки намірів». А то й влаштувати справжні передирки, аби бояри поближче познайомились з дружками. Тай сама назва – молодий і молода, князь і княгиня, голуб і голубка, білі лебеді на воді... Народно-пісенні тиради майстерно супроводжують всі події, часом вихваляючи, часом кепкуючи  і підбадьорюючи учасників. А їх виходить багато: старший дружба, молодший дружба, старша дружка, молодша дружка, два свати, перев’язані рушниками, брати, сестри, батьки, весільні гості… - імпровізаційність обрядів може залучати певною мірою всіх охочих. Відчуття спільнодії, виконання прадавніх обрядів (які, між іншим, ми можемо коректувати до певного регіону або інтегрувати з місцевими традиціями родини),   – це вже для багатьох незвично, цікаво, а відповідно пам’ятно і весело.